ЩАСТЯ ПО-РАДОМИШЛЬСЬКИ

ЩАСТЯ ПО-РАДОМИШЛЬСЬКИ

ЩАСТЯ ПО-РАДОМИШЛЬСЬКИ

Сьогодні, 15:03

Якось довелось гостювати у давньої знайомої Зої Іванівни. Цю привітну, невисоку на зріст, рухливу, з гострим поглядом очей, жінку знає багато жителів міста. На порозі щиро вітала усміхнена господиня.

І відразу потрапляєш у царство рукотворної краси. Вишиванки створені її жіночими руками. В квартирі на стінах і образах – рушники, стіл покритий велюровою скатертиною з трояндами. На полицях серванта – різноманітні серветки; ліжка теж застелені цілими квітучими галявинами. На ліжку лежала незвичайна маленька подушка з жовтими китицями. Яка виготовлена із радянського вимпелу, з надписом на червоній матерії «Переможцю соціалістичного змагання». На моє здивоване запитання – «Що це таке?», усміхаючись Зоя Іванівна, почала розповідати: «Це моя улюблена подушка, на ній відпочиваю, мені сняться добрі сни про минуле життя. Іноді й прокидатися немає бажання. Це особлива для мене подушка, одна тільки знає, скільки сліз пролила вночі. Так, не було крамниць з строкатими вітринами, як зараз, та всі були ситі і не було бідних бомжів, покинутих дітей на вулицях і пенсіонерів, що копирсаються в смітникових контейнерах. Хліб коштував 14 копійок, за кіловат електроенергії платили 4 копійки, а за літр бензину 7 копійок. Пенсія була 120 карбованців, на життя вистачало. Будували житло, дороги, заводи та фабрики, будинки культури. На підприємствах робота знаходилась для всіх бажаючих. Було тоді до кого серце притулити! Таких людей тепер немає. Зате «людей матеріальних» не меншає!»

  В Україні оновили правила адаптивного карантину: список заборон

Ще тут пишно квітнуть кімнатні рослини, як це буває у доброї людини, котра живе у злагоді із собою і світом.

ЩАСТЯ ПО-РАДОМИШЛЬСЬКИ

Героїня оповідання Зоя Іванівна. Фото С. Ф. Галицького.

Налетіла хмаринка на жіноче чоло й думка полинула далі, змінивши тему розмови, жінка повела її в інший бік життя. «Я із простої сім’ї і в нашій родині завжди було прийнято багато працювати. Часу на спільний відпочинок дійсно залишалося небагато, але рідні до цього ставились з розумінням. Вихідні, свята ми обов’язково проводили разом. У нашій родині тепло ставились до національних традицій, на Різдво, Великдень, Трійцю ми обов’зково всією сім’єю ходили до церкви, а потім збирались за святковим столом, який у нашому домі накривали за всіма українськими звичаями».

Зоя Іванівна є зразком української працьовитості і чесності. Вдивляючись в її життя, можна зрозуміти багато з усього того, що складає саму суть українства. Того, що в серці не вмирає. Чоловік був добрим, та не для сімейного життя. Його цікавість до Зої Іванівни пройшла, він покинув жінку. Її це не дуже хвилювало, бо поруч завжди були добрі люди. Таких людей можна порахувати на пальцях. Попри поважний вік Зоя Іванівна почувається добре, має ясний розум, добру пам’ять, щоправда останнім часом стали підводити ноги, відчувалось – гордість роду, і його жива легенда. Еліксир довголіття настроєний на таких частотах: не заздрити нікому, не тримати каменя за пазухою, ніколи не говорити про людей погано, не втручатися в чуже життя, споживати просту здорову їжу, побільше рухатись, не думати про болячки і вірити в Господа. Як усе просто, але як непросто всього цього дотримуватися! Скількох людей звела в могилу ота проклятуща «жаба». Ця хвола істота – заздрість, задушила більше людей чим всі хвороби світу, разом з коронавірусом. Дарма що Зоя Іванівна бідувала, але нікому не заздрила. Лице Зої Іванівни вкрите безліччю глибоких зморшок – немов борозни її життя.

  В Житомире задержали женщину, которая детей манила подарками. ВИДЕО

Україна зайняла 122 місце із 131 країн в рейтингу найщасливіших країн світу, зробленому американським соціологічним центром. В Радомишльському районі проживає понад 11 тисяч пенсіонерів., середній розмір пенсії 2658 грн. Проста жінка, Зоя Іванівна з міста Радомишля, вважає себе щасливою людиною – «Я кожен день всміхаюсь, хоча, коли була молодшою, було менше приводів для радості, а зараз щасливою можуть зробити прості речі: прихід в гості дітей і онуків, весна, до якої потрібно дожити. Хотілось би, щоб пенсії вистачало на щось, крім харчів і речей першої необхідності. Відчуваю себе щасливою людиною. Оптимізм, рідні люди, які мене оточують – це моє щастя. Я не поділяю особисте і громадське, у мене розривається серце, що в нашій країні бракує справедливості, що пенсії маленькі, державне добро розкрадається. Після безкінечних політичних скандалів, люди вже не знають на яку ікону молитися. А якщо серйозно, немає віри в майбутнє, але потрібно надіятись на краще. Поживемо – побачимо».

Олександр Пирогов
м. Радомишль
Джерело статті: Житомир-Онлайн