Хто ви, містер Гіркін? (продовження)

Хто ви, містер Гіркін? (продовження)

Хто ви, містер Гіркін? (продовження)

Сьогодні, 08:37

Минулого разу ми зупинились на фіналі авантюрних пригод «полковника Стрєлкова» в Україні: 15 серпня 2014 року, повертаючись до Росії, коли до державного кордону вже було зовсім поруч, невідомі добродії перестріли пенсіонера Гіркіна та його спільників з твердим наміром скоротити видатки Пенсійного фонду РФ на утримання цього відставника. Лише щасливий випадок врятував його від вірної смерті.

Не треба бути великим знавцем детективної літератури, аби зробити очевидний висновок: Ігор Всеволодович став небажаним свідком багатьох фактів та явищ, які досі приховує війна 2014 року. У такому випадку діє універсальний рецепт на всі віки: нема людини – нема й проблеми!

Цікаво, звідки міг прилетіти «привіт»?

Це точно не пов’язано з бойовими діями на Донбасі, бо внаслідок стрімкої зміни обстановки на фронті лінія державного кордону в середині серпня 2014 року на південь та схід від міста Сніжне Донецької області (останньої зупинки містера Гіркіна в Україні) опинилась в глибокому російському тилу, тому навіть випадково жодних українських військових на шляху Гіркіна не було й не могло бути за визначенням.

Можна, звісно, пофантазувати, що це могли би бути якісь таємні підрозділи українських розвідників-диверсантів, тільки от у серпні 2014 року нічого такого й близько бути не могло: горезвісне 5 управління ДКР СБУ з питань «мокрих» справ було створене в 2015 році, Сили спеціальних операцій Збройних сил України з’явилися тільки в 2016 році.

Офіційна Москва теж не була зацікавлена в гучній показовій ліквідації Гіркіна: по-перше, щоби не створювати з Гіркіна образу «сакральної жертви» для російської «патріотичної» опозиції, і по-друге, Гіркін потрібен був Кремлю живим і здоровим як свідок на користь Москви в справі збитого малайзійського Боїнга-777 рейсу МН17. Обсяг його знань про події на Донбасі у 2014 році, помножений на довідку від психіатра, робить Ігоря Всеволодовича просто незамінним свідком. Ви же розумієте, одна річ пред’являти в міжнародних судах обвинувачення російському уряду та його офіційним посадовим особам, і зовсім інша річ – обвинувачувати в Окружному суді Гааги психічно хворого неосудного пенсіонера Гіркіна, який не усвідомлює наслідків своїх дій. Тому заради цього судового «цирку» ФСБ буде охороняти й оберігати «полковника Стрєлкова» як найдорожчий натюрморт у знаменитому ленінградському «Ермітажі».

На деякі роздуми наводить дивна поведінка ліпшого «друга» Гіркіна – відомого московського авантюриста і політтехнолога та, за сумісництвом, першого «прем’єр-міністра ДНР» – Олександра Бородая. Після звільнення Гіркіна з усіх постів саме Бородай мав особисто проконтролювати його «етапування» на Батьківщину. Замість цього, він наказує Гіркіну та його особистій охороні починати рухатись самостійно в бік Сніжного, далі напрямком до державного кордону, а він, Бородай, мовляв, приєднається до них пізніше, бо в нього, начебто, лишились у Донецьку якісь невідкладні справи. Насправді, ніяких справ не було – Бородай тупо пиячив у компанії «генерала» Антюфєєва та нового ватажка «ДНР» Захарченка. Виглядало це так, наче вони піднімали чарки за «полковника Стрєлкова», не цокаючись…

Суто по-людські я цілком можу зрозуміти праведний гнів Бородая: у важкі для справи «ДНР» дні, ризикуючи власним життям, він прорвався в оточений з усіх боків Слов’янськ і привіз Гіркіну 40 000 доларів готівкою на утримання військового гарнізону міста Слов’янськ та комунального господарства. Далі, зі слів обізнаних бабів на лавках, Ігор Всеволодович поділив цю суму навпіл, загорнув, як кажуть, «чесну половину» в хустинку і з довіреною особою невідкладно відправив назад, у Росію, заховати в помешканні його матері. Не зупинило пана «полковника» й те, що він з мамою вже тривалий час ворогував, бо Алла Іванівна дуже хотіла виїхати на ПМЖ в Ізраїль, а Гіркін її обвинувачував у тому, що цей факт буде ганьбити його в очах усієї російської «патріотичної» громадськості.

Власне кажучи, Бородай образився навіть не тому, що Гіркін виявися банальною «крисою». Олександр Юрійович наївно вірив, що його старий друг, попри відому непорядність із жінками, його не «кине», бо він стільки добра зробив: багато років поспіль матеріально підтримував, улаштував на хлібну роботу до олігарха Малофєєва, навіть щиро намагався знайти лікарів та вилікувати «полковника» від психічної хвороби, але даремно… «Ми його на смітнику знайшли, від лушпиння очистили, а він…» (с)

Дуже прикро було Бородаю усвідомлювати, що про крадіжку Гіркіним 20 000 доларів з «общака» він дізнався в числі останніх. Місцеві польові командири Ігор Безлєр та «Хмурий» зловтішались: «Хіба ти не знав? Всі знали…»

А ще був епізод із розтратою 4 мільйонів гривень, які Бородай десь «конфіскував» у Донецьку: приблизно однакові суми української валюти він передав до Краматорська та Слов’янська на підтримку місцевого населення. У Краматорську місцеві сепаратисти, діючи у відповідності до злочинного плану та маючи злочинну мету, дійсно роздавали гроші простим місцевим мешканцям та звітували Бородаю, тоді як у Слов’янську жодної копійки до народу не дійшло – все «загубилось» у штабі Гіркіна…

Попри те, що «полковник Стрєлков» доволі балакучий та гострий на язик, денно й нічно поливає брудом у своєму телеграм-каналі антинародний режим Володимира Путіна, існують деякі речі, про які він буде твердо мовчати, навіть під загрозою тортур.

  Біля Житомира поліція виявила вантажівку з нелегальною деревиною. ФОТО

Зокрема, ані пари з вуст не дочекаєтесь ані про тих осіб, хто його в дійсності направив до України, ані про те, хто й чому наказав йому забиратись геть звідти. Навіть про невдалу спробу ліквідації пенсіонера Гіркіна біля кордону ми знаємо не від самого «потерпілого», а виключно від його колишнього, назвемо умовно, «куратора» – того самого генерала, який запримітив оце молоде «дарування» та наказав прийняти до лав ФСБ. Того самого, кому Гіркін робив ремонт у квартирі, а в подальшому зберіг з ним довірливі стосунки, навіть після відставки.

Куратор, звісно, не хотів би розкривати своє інкогніто, але всезнаючі баби на лавках повідомили, що цим добрим другом Гіркіна, начебто, є генерал-майор ФСБ Олександр Георгійович Михайлов – відомий російський письменник детективного жанру, лауреат премії імені Ю.В. Андропова за видатний внесок у забезпечення державної безпеки РФ, член Спілки письменників Росії.

Цей Михайлов – чекіст пізньої радянської та єльцинської доби: ветеран горезвісного 5-го «ідеологічного» управління КДБ по боротьбі з інакодумцями, учень легендарного генерала КДБ Пилипа Бобкова – «батька» 5-го управління, у 1989 році очолив першу прес-службу КДБ СРСР, 1993-1996 рр. – начальник Центру громадських зв’язків ФСБ РФ, у 1996-1998 рр. – перший заступник начальника Інформаційно-аналітичного управління Департаменту аналізу, прогнозу та стратегічного планування ФСБ РФ.

Прикметна обставина: з приходом на посаду директора ФСБ Володимира Путіна він раптом перейшов до лав МВС, потім до афілійованих з Радбезом установ, закінчив службу в 2008 році в чині генерал-лейтенанта поліції на посаді заступника директора ФСКН (колишній Держнаркоконтроль). Сам Михайлов обережно згадував, що з приходом нового директора у Службу скінчилась «весела» атмосфера олігархічних 90-х років і прийшли нові часи: почалися сірі будні єдиноначальності, стало потрібно бути відданим і служити начальству, а це йому не цікаво.

У Михайлова з Гіркіним є кілька спільних рис: обидва є письменниками й обидва балакучі. Михайлов – чи не єдиний дійсний генерал ФСБ у відставці, який періодично дозволяє собі публічну критику в ЗМІ на адресу влади. Звісно, що на відміну від «вдареного» на голову Гіркіна, Михайлов є справжнім генералом, і тому дуже обережно добирає слова.

Якщо узагальнити інформацію від «куратора», то українська історія пригод «полковника Стрєлкова» виглядає наступним чином: 90% того, що накоїв Гіркін в Україні, – це його власна самодіяльність. Тільки на 10% – це виконання вказівок російського «православного» олігарха Костянтина Малофєєва, який асигнував своєму ж найманому працівнику Гіркіну дрібні кишенькові гроші на «відрядження». Ніхто взагалі не передбачав, у що це перетвориться…

«Куратор» вжив таке цікаве порівняння: якщо є умовні «башти Кремля», то операцію з відправки Гіркіна до України попередньо могли узгоджувати десь глибоко внизу, на рівні «підвального приміщення» Кремля. Натомість рішення про відкликання Гіркіна, або точніше – про його безумовне видворення з території України – приймалось на найвищому рівні в Москві.

«Куратор» був дуже обережним і не назвав ім’я того, хто віддав наказ повернути будь-що Гіркіна на Батьківщину. Але баби на лавках стверджують, що цим великим начальником є ніхто інший, як Сергій Борисович Іванов – генерал-полковник ФСБ, міністр оборони РФ у 2001-2007 роках, керівник Адміністрації Президента РФ у 2011-2016 роках.

Якщо узагальнити відомі факти, то виходить таким чином, що вказівку «викинути» Гіркіна з України керівник Адміністрації президента РФ Сергій Іванов віддав… Петру Олексійовичу «Жмуруку», який її взірцево виконав, забезпечивши, таким чином, на прикладі окремо взятого «полковника Стрєлкова» виконання п’ятого пункту власного мирного плану: «5. Гарантований коридор для російських та українських найманців».

Рівно в п’яту річницю «виходу» Гіркіна з України вийшло велике розгорнуте інтерв’ю газеті «Московський комсомолець», у якому Ігор Всеволодович прямо визнав: так, йому було поставлено жорстку умову – або він йде, або «ЛНР» та «ДНР» будуть знищені… Можете собі уявити цей лихий сюжет: російське керівництво погрожує пенсіонеру Гіркіну знищенням сепаратистів у Донецьку й Луганську… Шекспір нервово курить осторонь… Тоді журналістом було поставлене пряме запитання: цей ультиматум висунув особисто глава кремлівської адміністрації? На що Гіркін «включив дурня»: Сергій Іванов? Ні з яким Івановим не знайомий, особисто ніколи не зустрічався та не спілкувався, навіть по телефону… Будь-які спроби розговорити Гіркіна на цю тему присікались заготовленою фразою: я собі провів у серпні 2014 року певну межу, за яку я не можу й не буду переходити…

Оскільки на відміну від контуженого «реконструктора» ми з вами нічим не обмежені, допоможемо містеру Гіркіну заповнити деякі прогалини в пам’яті та нагадаємо, як все починалось.

Те, що «полковник Стрєлков» опинився у Слов’янську 12 квітня 2014 року, – неймовірний збіг обставин, можна сказати – поталанило, як у лотерею. Але, з іншого боку, давно помічено, що коли людина вже встала на шлях пошуку собі пригод на п’яту точку, то рано чи пізно такі «мрії» збуваються.

  Декларація заступника директора департаменту фінансів Житомирської ОДА за 2019 рік. ФОТО

Пам’ятаєте, у Булгакова, одна історія почалася із того, що «Ганнушка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть розлила…»

Початком нашої історії можна назвати той далекий невідомий нам день у 2004 році, коли до офісу російського МДМ-Банку по кредит прийшов тільки що звільнений з посади заступника міністра сільського господарства Георгій Сажин. Він просив гроші на розвиток своєї групи компаній «Нутрітек», виробника молока та дитячого харчування. Але банк відмовив. Тоді пану Сажину взявся допомогти фахівець цього ж банку такий собі Костянтин Малофєєв. Але не безкоштовно: Малофєєв пояснив розгубленому бізнесмену, що позичальник має поганий кредитний рейтинг, і тому кредит треба оформити особисто на Малофєєва. За цю дрібну «послугу» Малофєєв готовий взяти «символічні» комісійні – 33% акцій «Нутрінвестхолдинґу». Клієнт подумав, подумав – і погодився, бо не мав вибору. Ви ж знаєте цю банківську мафію – без зв’язків вам не позичать жодну копійку…

Так Костянтин Малофєєв перетворився із дрібного банківського клерка на поважного партнера серйозного бізнесу. Далі – більше. У Малофєєві прокинувся справжній Остап Бендер, і він вирішив піти шляхом легендарного «МММ».

Взагалі-то група «Нутрітек» була реальним суб’єктом господарювання: третім гравцем на ринку дитячого харчування та найбільшим російським виробником, що має заводи у восьми регіонах Росії. Але в очах великого інвестиційного банкіра Малофєєва реальне виробництво як раз тут було зайвим і лише споживало гроші, тоді як для побудови «високоліквідного бізнесу» оці заводи є не більш, ніж декорацією для залучення інвестиційного капіталу.

Головним завданням Малофєєва було залучення фінансування. У нього це відмінно виходило. Група «Нутрітек» випустила облігації на 1,2 мільярда рублів, потім кредитні ноти на загальну суму 200 мільйонів доларів, розмістила акції на біржі, зібравши ще додатково 200 мільйонів доларів. А крім того, компанія «Marshall Capital», заснована Малофєєвим і Сажиновим, отримала 260 мільйонів доларів від французького інвестиційного фонду «AXA Private Equity», направивши значну частину в «Нутрітек». Життя ніби по трохи починало налагоджуватись…

Але далі сталася прогнозована катастрофа: папери холдинґу швидко почали падати на біржі. Із січня по вересень 2008 року вартість звичайної акції «Нутрінвестхолдінґу» на Московській міжбанківській валютній біржі втратила 60%. Наприкінці 2008 року, коли папери просіли майже в 20 разів відносно січня, «Нутрітек» оголосив про делістинґ – вихід з біржових торгів. Міноритарні акціонери, а вони мали частку 47% капіталу, фактично лишилися з порожніми папірцями – акціями та облігаціями, які варті не більше «квитків» горезвісного «МММ».

Економісти намагались відшукати якісь пояснення в площині несприятливої ринкової кон’юнктури, впливу світової фінансової кризи тощо. Насправді, усе було елементарно просто, як шмат господарського мила: просто гроші одних інвесторів через довгий ланцюг завідомо збиткових господарських операцій перейшли в кишені інших, більш поважних інвесторів. Ось і весь секрет.

Хто ви, містер Гіркін? (продовження)

Далі ошукані вкладники почали «смердіти»: писати заяви в правоохоронні органи, вимагати повернення боргів… Наївні люди! Ще під час навчання в Московському державному університеті Малофєєв здружився з таким собі Дмитром Скуратовим – сином Генерального прокурора Росії у 1995-1999 роках Юрія Ілліча Скуратова. Того самого легендарного Скуратова, якого з ганьбою звільнили після виходу 18 березня 1999 року на державному телеканалі «РТР» пікантного сюжету під назвою «Троє в ліжку», де людина, «схожа на Генерального прокурора», кохалася одночасно з двома молодицями… Посаду, він, звісно, втратив, але вплив і зв’язки у правоохоронних органах лишились.

Тому Малофєєв не надто переймався цьому «смердінню» потерпілих. Звісно, що не всіх він міг так просто «кинути»: наприклад, французьким інвесторам Малофєєв навіть повернув п’яту частину боргу через схему факторинґу боргових зобов’язань іншою дружньою компанією. Але одну дуже серйозну помилку Малофєєв допустив – «кинув» у 2007 році державний банк ВТБ на суму біля 225 мільйонів доларів, не врахувавши різницю у «вагових категоріях». Власне, ця оборудка з ВТБ і стала отою «соняшниковою олією», яку Малофєєв розлив на увесь Донбас…

Починалось все ніби добре й «як завжди»: «Нутрітек» оголошує про фантастично вдалу угоду з продажу молочних активів, шести заводів та агрохолдинґу за 250 мільйонів доларів. Однак, через рік група «Нутрітек» допускає перший дефолт. Ринок в подиві: а де ж виручені від продажу гроші?

За кілька років з’ясується, що вся історія з продажем активів була суцільною фікцією. Покупець – компанія «Руссагропром» – була афілійована з «Нутрітек». Вона взяла «безповоротний» кредит на суму 225 мільйонів доларів у VTB Capital PLC, лондонської «дочки» російського державного ВТБ банку, однак не повернула ані цента. Заставою були акції отих придбаних заводів групи «Нутрітек» за дуже завищеною ціною. У наступному ВТБ зміг отримати за них лише сьому частину виданого кредиту. Відтак, ВТБ запідозрив Малофєєва в шахрайстві. Пікантна деталь: із отриманих кредитних грошей позичальник відразу переказав 3,5 мільйона доларів на рахунок підставної фірми «Dalford Consultants Ltd.», зареєстрованої на Белізі, яка належить самому ВТБ. Це був хабар менеджерам банку за видачу фіктивного «безповоротного» кредиту.

  Стало известно, как обворовывают украинцев в аэропортах: идет от начальника

ВТБ почав, як усі потерпілі, писати позови й скарги та навіть домігся в 2011 році відкриття кримінальної справи, яка пролежала рік без руху в УМВС Центрального адміністративного округу міста Москви. Малофєєв вже навіть почав забувати про цю свою давню витівку, аж раптом у 2012 році все «зарухалось». Можливо ще й тому, що 7 травня 2012 року було звільнено з посади прем’єр-міністра Росії такого собі Володимира Путіна у зв’язку з переходом на іншу роботу… Восени 2012 року кримінальну справу забрав слідчий департамент МВС, і для Малофєєва почалося «нове життя»: обшуки й допити, після яких нові допити й нові обшуки. На всі активи було накладено арешт. Усі спроби обратись на виборах до Ради Федерації РФ і заховатись за депутатську недоторканність виявилися марними… Не зміг допомогти й Скуратов-молодший: його самого затягали по допитах й обшуках по цій же справі.

Власне, у цей важкий період у 2013 році, виключно з метою розв’язання юридичних проблем, Малофєєв попросив свого помічника Бородая підшукати йому «міцного» відставника зі зв’язками в правоохоронних органах на посаду керівника служби безпеки. Той, не довго вагаючись, запропонував свого давнього приятеля – «полковника ФСБ» Гіркіна.

Кілька років тому Олександр Бородай зробив телевізійне каяття й прокляв той день, коли узагалі зв’язався з цим хворим на голову пенсіонером, визнавши Гіркіна своєю найголовнішою помилкою.

Власне, Малофєєву Гіркін не сподобався від слова зовсім, бо виявився непридатним для будь-якої осмисленої роботи. Бородаю довелося докласти чимало зусиль, аби зберегти друга на посаді. Хоча, користі від нього було нуль цілих нуль десятих, і зарплату йому платили ні за що. Так, Гіркін виконував певну роль, навіть був формально присутнім на деяких обшуках групи фірм Малофєєва, але не більше. Жодним чином полегшити участь Малофєєва у конфлікті з ВТБ Гіркін не міг.

Порятунок прийшов з найвищого рівня – на горизонті з’явився Сергій Борисович Іванов, керівник Адміністрації президента РФ. Зі слів бабів на лавках, Малофєєву було запропоновано «прощення» та списання боргів з дисконтом 80% в обмін на те, що із «зекономленої» частини вкрадених грошей він почне фінансувати ультраправі партії та рухи в Західній Європі через Фонд святителя Василя Великого. Зокрема, французькі журналісти закидали цьому Фонду фінансування політичної партії Жана-Марі Ле Пена та його доньки Марін Ле Пен – учасниці другого туру президентських виборів у Франції 2017 року.

У травні 2014 року Малофєєв збере у Відні, у Палаці Ліхтенштейнів, горезвісний «Чорний інтернаціонал», куди будуть запрошені представники правих та ультраправих політичних течій та рухів Західної Європи: серед учасників були Маріон Марешаль Ле Пен, онука харизматичного лідера «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пена, голова Австрійської партії свободи Хайнц-Крістіан Штрахе, лідер болгарських радикал-націоналістів Волен Сидеров та інші. Існує інформація про тісні зв’язки з іншими консервативними правими партіями та політиками: німецькою «Альтернативою для Німеччини», угорськими партіями «Йоббік» та «Фідес» та особисто з прем’єр-міністром Віктором Орбаном.

Хто ви, містер Гіркін? (продовження)

Гіркін у Києва-Печерській Лаврі 24 січня 2014 року

Не забули й про «рідну Україну»: у січні 2014 року Малофєєв спонсорував приїзд до Києва пересувної православної виставки реліквій з гори Афон «Дари Волхвів», яку краще було б назвати «Дари данайців». У складі делегації відповідав за безпеку та виконував роль «троянського коня» сам містер Гіркін, який перетнув український кордон під своїм справжнім прізвищем, без документів прикриття, що виключає будь-яку роль ФСБ, ГРУ чи СВР у цьому відряджені, бо діючи агенти розвідки ніколи не подорожують за кордон зі своїми справжніми документами.

У Києві в січні 2014 року Гіркін пробув 10 днів. Зокрема, він був на Майдані 22 січня 2014 року, коли почалися перші розстріли. Гіркіну було дуже цікаво подивитись, що ж там відбувається. Про ці події Ігор Всеволодович кілька років назад дуже тепло згадав:

«До речі, багато хто з тих, хто допомагав Малофєєву в організації та проведенні цього заходу, теж сильно співчували Майдану і навіть брали участь в ньому. Коли у нас був прощальний вечір у Києві – це був кінець січня, до падіння Януковича залишався ще майже місяць, – вони підходили до мене, трошки напідпитку, і скаржилися. Говорили, що бояться, що Майдан програє. А я їх тоді переконував, що вони вже перемогли, просто ще не знають про це…»

Уявляєте собі лихий сюжет: Гіркін підбадьорює зажурених майданівців, що все буде добре, вони переможуть… Шекспір нервово викурив вже пачку цигарок у закутку. І це ми ще не сказали жодного слова про друге – таємне життя «полковника Стрєлкова» в позаробочий час. Наївні Малофеев з Бородаєм не мали найменшого уявлення, кого в дійсності взяли собі на роботу…

(далі буде)

Автор статті: Анатолій Новосельцев

Джерело статті: naspravdi.today